0. Провести гарно час. Це по дефолту, зважаючи яка компанія туди вибралася

1. Спробувати місцевого хліба. Чому? Читаємо: Хліб від Лесі — як гостинець від зайця

2. Побачити доменну піч. Кажуть десь там має бути.

3. З’їздити в «Кедрову палату». Трохи про неї тут: КЕДРОВА ПАЛАТА МИТРОПОЛИТА

4. Сходити з Марком в гори. Заодно обкатати kid carrier, який у нас досі припадав порохом.

5. По дорозі замапити власне дорогу до Осмолоди для всіх на світі завдяки проекту openstreetmap.org. До речі, наразі карта навколо Осмолоди виглядає так:

Тобто ще роботи і роботи!

А що у вас?

З’їздили на півдня в Золочівський замок.

Інфодовідка

Оскільки інфи в неті про нього багато, викладаю інформацію, яку знайти складніше.

Телефон до адміністрації (чи як вона у них називається) Золочівського замку: 8 (03265)43385

Години роботи: з 10 до 16:30 (в нд з 12 до 16:30), гуляти можна до 17:00, якщо вдалося зайти вчасно

Екскурсії: краще домовлятися по телефону, треба як мінімум 15 людей.

Біля замку можна поїсти – є кафе (чи ресторан, хз як вони це називають). Можна поїсти також смачніше і дешевше, якщо спуститися в сам Золочів і знайти кафе “Оксана” – смачно, дешево і досить швидко. Вважайте, що рекомендую

Мінізвіт

7:30 Йду по машину, ловлю язиком сніжинки – падають з неба, ніби тирса з важких білих хмар. Прогноз був сніг+дощ+туман, але їдемо.

09:40 Ескадра у складі двох зорельотів вже на трасі на Тернопіль.

10:20 В Золочеві жодних вказівників – питаємося в місцевих, нам розказують дорогу. Головні орієнтири – базар і “Білий Дім”.

10:34 Під’їхали до замку, ворота зачинені. Дзвоню в адміністрацію, виявляється ми під’їхали не з того боку. Нас бачать (камера) і пояснюють куди під’їхати.

При замку є туалет, що тішить. Крім нас – нікого з відвідувачів, екскурсовода немає. Добре що захопили путівники-довідники   Експозиція лише на першому поверсі, другий обіцяють в травні відкрити. В Китайському палаці не можна знімати. Там теж буде другий поверх – проводитимуть чайну церемонію. Але хз коли.

Після відвідин замку дізнаємося, де можна смачно і недорого пообідати. Сердечне спасибі за карту:)

Звіт з елементами еротики фотографіями – у Міко.

На майбутнє

Золочів – непогане місто яко перевалочий пункт – зранку в один замок, обід в Золочеві, по обіді в другий, потім на Львів (ну або тут, якщо намалюється готель).

Також сюди можна їхати, якщо погода неважна, але дуже хочеться – основні цікавинки indoors.

Були там? Ваші враження?

Історичний екскурс

Чорногора десь між Попом Іваном і озером Бребенескул. Дощ, туман, видимість в межах 5ти метрів. Четверо людей за планом має дійти до згаданого озера, щоб зустріти там решту групи. За картою, вони повинні були бути вже біля озера, проте погана видимість заважає нормально зорієнтуватися. Знайшовши більш-менш підходяще місце, вони падають на ніч. Зранку, повилазивши з наметів і втішившись сонячній погоді, вони бачать, що не дійшли до озера якихось 500 м вниз по схилу.

Будучи одним із тих чотирьох, вирішив прикупити собі навігатор. Саме для отаких-от складних випадків Тому вимоги і були відповідні.

Вибір

• практичність використання у піших походах (водонепроникність, ударозахищеність),
• довгий час роботи від батареї (краще стандартні – АА чи ААА),
• кольоровий великий екран (суто естетична вимога ),
• підтримка карт,
• наявність карти пам’яті або достатнього об’єму внутрішньої пам’яті для заливання на них карт місцевості.

На форумі Спорядження сайту Українські Карпати запитав поради (лінк на гілку форуму). З обговорення дізнався багато нового – і про зв’язку кпк+приймач, і про конкретні моделі, і про чутливіші процесори (як на час написання тих повідомлень).

Результатом обговорення на форумі, перегляду характеристик моделей і спілкування із представниками navigation.com.ua став вибір моделі GARMIN eTrex Vista HCx:

Враження

Брат ходив із ним в Ґорґани, задоволений. І в той час, коли пишуться ці рядки, друг з його допомогою гуляє дощовою і туманною в цей час Боржавою.

Соромно зізнатися, але я ходив з ним мало. Фактично я використовував його лише в одному поході, і то не так для навігації, як для запису треку на майбутні походи. Напишу тільки про те, що сам використовував і попробував:

• приймач чутливіший. Під густою кроною дерев без клаптика неба над головою сигнал не втрачається, точність позиції в межах 10и метрів (на відкритій місцевості – плюс-мінус 4-6 м).
• батарея тримає достатньо довго (батарея – це я так про дві пальчикові батарейки гордо написав ) – конкретно не заміряв час, але на дводенний похід одного запасу батарейок вистачить (за умови, що вимикатимете його наніч). Плюс звичайних батарейок – можете запастися ними хоч на місяць.
• екран кольоровий і великий, як на таку малу модель.
• приймач зручно лежить в руці, легкий (спершу я навіть здивувався, наскільки він легкий!), захищений від води/ударів.

Серед мінусів мушу відзначити:

• немає українського меню – тому доводиться вибирати з наявних англійської, російської та ще кількох.

Відповіді на часті питання

тут будуть відповіді на часті питання, які стосуватимуться даного або gps-приймачів в принципі

Щоб дорога була не такою незнайомою, з нами будуть їздити:

Україна. Захід – атлас автомобільних шляхів

та

Автомобільна прогулянка Україною

Крім цього, придивлялися до української версії путівника Вся Україна (обкладику якого так і не знайшов, подаю рос. версію)

але, як сказала Наталка, путівник із чорно-білими картинками не є цікавим до перегляду тож обійшлися без нього.

п.с. До речі, в Атласі вже знайшли неточність – вони досі називають село Дземброню Берестечком

Щойно згадав, що на Купала завжди дощить. Але моє ставлення до відпочинку мабуть змінилося, цього разу хочеться сонечка, тепла, не хочеться мокрих шкарпеток і захляпаних штанів…

Тепер сиджу і чекаю…

Основне – це дозвіл на перебування в прикордонній зоні (в якій власне і є Мармароси – кордон із Румунією). Оскільки географічно наша група локалізована у Львові, дозвіл ми отримували через Західне регіональне управління Державної прикордонної служби України. Для цього:

1. Пишемо лист на ім’я начальника Західного регіонального управління Державної прикордонної служби Українигенерал-лейтенанта Карася В.В., в якому описуємо мету, час, маршрут походу з прив’язкою до вершин і склад групи (вказуємо паспортні дані учасників походу). Просимо надати дозвіл на перебування в прикордонній зоні. Якщо лист від якоїсь організації, то варто вказати, але ми йшли як “добровільне формування”. Також ми в тіло листа вклали вирізку з карти з намальваним маршрутом.
2. Заносимо той лист завчасно перед походом (всюди рекомендують за 10 днів, мені в ЗРУ ДПСУ сказали, що дозвіл виробляється день-два, решту часу йде на передачу його на КПП в Діловому – звідти ми планували маршрут) в управління – м. Львів, вул. Мечнікова, 16-а. Кажете шо так і так, хочемо в гори. Далі вам все розкажуть. Не забуваємо запитати, коли можна передзвонити уточнити, чи видали дозвіл. Запам’ятовуємо телефон.
3. В обумовлений час дзвонимо за запам’ятованим телефоном і дізнаємося, є дозвіл чи ні.
4. Вже з наплечниками заходимо в КПП в Діловому, показуємо паспорти, вони з купи паперів витягують дозвіл, вручають вам і зі словами підтримки типу “щасливої дороги, наліво – Україна, направо – Румунія” відпускають вас в омріяну мандрівку:)

(описане було актуальним в липні-серпні 2007. Дані можуть бути застарілими – якщо щось змінилося, прошу написати про це в коментарях).

Похід нам вдався, хоча в Мармароси ні я, ні Наталка не встигли (ну вже або гори, або море ), зате потім таки приєдналися на Чорногорі.

Звіт про сам похід героїчно написав lazy_bugger тут., за що йому вкотре ріспєкт і уважуха.

Тож, добрі люди, ходіть в гори! Вони того вартують. Але подорожуючи Карпатами, не забувайте забирати за собою сміття – хоча б своє

Щасливої Вам дороги!

Маршрут: Львів – смт.Яремче – с.Ділове – полонина Лисича – г.Піп-Іван Мармороський – г.Берлибашка – г.Петрос Мармороський – смт.Солотвино – Львів
08 – 10.09.2006 р.
Склад групи: Горбач Любомир «Яр», Дума Олександр «Розвідник», Карамазов Олексій «Карімат», Сірий Олесь «Гонта», Пілат Тарас

Частина 1
І ось нарешті настав той запланований ще весною день, 8 вересня 2006 року, виїзд нашого товариства в Мармороський край!
Так як не всі могли вирватись в робочу п’ятницю, то у нашу групу ввійшло лише 5 “волоцюг” і одна машина…
Подивившись прогноз погоди на сайті http://www.meteoprog.com.ua, який ні разу серйозно не підвів, зібрались в кав’ярні друга Любомира -«Яра» на вул.Бузковій, де поскладали речі і продукти, насилуючи салон Рено. Перекусивши там же, ми під крапотіння львівського дощика стартували в крайню крапку нашого автомобільного маршруту – с. Ділове. Але не встиг я, шофер цього авта, виїхати за кільцеву за Сиховом, як згадав що в кав’ярні залишилось в розетці підзарядне з акумуляторами до фотоапарату! Ніхто з нас в забобони не вірить, тому повернувшись і забравши його, ми наново вирушили до нових вражень!

Завдячуючи двигуну 2,2 куба ми швидко проминули Львівську область… І перше нове враження нас очікувало відразу коли ми минули Бурштинську ТЕС: дякуючи зустрічним водіям, котрі сигналізували про “пересувний пункт спостереження” відважних працівників ДАІ, ми котились назустріч їм з допустимою швидкістю перевищення в населеному пункті – 80км. Але жезл все ж таки перед нами піднявся і ми, опустивши вікно та навіть не почувши представлення звання і прізвища, взнали у “далекозорого” ДАІ-шника, що радар зафіксував 82 км/год, і що час “злочину” відбувся на хвилину пізніше ніж у нас у всіх показували годинники! Довелось навіть включити ненависне серцю «Наше радіо» з RDSом, щоб продемонструвати справжню годину! Чи то відкорковане і майже допите товариством пиво, чи п’ятеро одітих в камуфляжі пасажирів, чи наша впертість і нагадування про наші і їхні повноваження, але щось зденервувало поліціянтів. Ми втратили півгодини, протягом яких сперечались, відмовляючись принципово дати хабара і очікуючи протоколу. За цей час, як ми потім жартували, ми могли перекусити і навіть закусити!

Географічний центр Європи

Наступну зупинку я зробив в Яремче, бо не всі з друзів бачили водоспад Пробій. Якраз почався серйозніший дощик. Але невдовзі ми вже зупинились за мостом, на якому висів транспарант «Вас вітає ДП Великобичківське ЛМГ», і поряд побачили 2 постаменти з вказівником «Центр Європи». А ще за кількасот метрів ми вже спілкувались з прикордонниками на рахунок маршруту і дозволу…

Окрема оповідка для тих, хто збирається пройтися україно-румунським кордоном, або навіть просто горами в прикордонній зоні. Як ми потім взнали, за місяць десь до запланованої мандрівки треба на Мукачівську прикордонну заставу вислати, хоча б і факсом, маршрут, склад учасників, паспортні дані кожного, а звідти передають дані на заставу в Ділове, і тоді всі проблеми зникають. [Про порядок отримання дозволу у Львові читайте тут - АР] Але вичитавши на сайті розповіді тих, хто вже тут був, і про те, що можна домовитись на місці з командиром, ми на це і понадіялись. Десь зо 3 години чекали на командира застави, бо виявляється тільки він може дати дозвіл. Чекаючи в авто, ми вже уявили, як пройшли би за цей час непоганий кавал дороги і вже би десь у зручному місці варили вечерю. Але коли він приїхав із наради в Мукачево і ми побачили його “миролюбивий” настрій, то зрозуміли, що чекали його марно! Жодні прохання, натяки і т.д. не зробили з нього “добросердечного християнина”! І це при тому, що наш маршрут мав пролягати, як ми говорили, тільки до г.Берлибашка і Петріс Марморошський, що знаходяться в стороні від кордону!

Прикордонна застава

За ці години очікувань ми поспілкувались з простими солдатами і прапорщиками застави й зробили такий висновок: можна йти туди і без пропуску, але якщо злапають там прикордонники, то відразу “проетапують” на заставу! А саме головне – в жодному випадку не підходити до румунських прикордонників, бо ті забирають хитрістю і відводять до себе в КПЗ. Навіть був такий випадок з місцевими лісорубами.

Але є й добро на світі ! Поки ми чекали до нас підійшов старший вуйко із місцевих, трішечки вже “веселий”. Розговорившись він сказав, що називається Айнц і може нас всього за 300 гривень завтра зранку завезти на полонину Лисичу. Почувши, що ми любимо ходити самі пішкарусом, він розкрив “державну таємницю”! Напевно “зелений змій” серйозно вже перемагав, бо він повів, що завтра в 6 год. зранку на Лисичу поїдуть ЗІЛ-ом люди забирати своїх корів з полонини. А переночувати нам порадив неподалік, в місцевому лісгоспі. Домовившись про ночівлю і стоянку машини з надзвичайно приємною і побожною старшою жіночкою, ми пішли в місцевий бар повечеряти. Доки чекали на їду, почалась між нами нарада, чи вартує ризикувати і йти запланованим шляхом, чи переглянути мапу і придумати інший маршрут. Але як підмітив Олесь «Гонта», славної пам’яті хлопаків з ОУН не лякало нічого перед поставленим завданням, і ми вирішили йти наміченим шляхом. Як попередив нас наш побратим Андрій «Крига», який залишився у Львові і який вже був у Марморосах, через великий перепад висот між Діловим і Попом Марморошським потрібен буде невеличкий час на акліматизацію! Однак ми вирішили не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і за вечерею трішки “акліматизувались” по-своєму…

Частина 2

чудо автомобілебудування – ЗІЛ

В 05.45 вже чекали на повороті. Вже і 6.00 минула, а вантажівки нема. І тут помаленьку почали сходитись люди і, як ми зрозуміли (а саме основне, що не раз вже в горах “обпікались”), 6 год. за київським часом, це за київським, а тут діє місцевий час! Ніц життя не вчить! Холоднючий ранок, хіба що зігрівали два куплені буханці тільки що випеченого хліба з пекарні, яка знаходилась відразу за нашими плечами. Нарешті, в 7.10 під’їхав бортовий ЗІЛ і ми з своїми наплічниками заледве впхались у вщерть заповнений кузов ЗІЛа. Вже розвиднилось, дощик перестав падати і ми, здавши по 5 гривень, рушили.

Чесно кажучи і не підозрював, що за 5 гривень можна отримати таку порцію адреналіну! Після скоку з парашутом це було друге по гостроті з відчуттів, пережитих в моєму житті! Спочатку нічого не вістувало про майбутні атракції. Правда і по рівній дорозі важко було тримати рівновагу, бо ті що заскочили на машину ще десь на початку села, зайняла усі місця біля бортів, щоб було за що триматись. До полонини Лисичої по дорозі “набігає” 25км, але для тих, хто буде йти пішки, є на 8 км коротша дорога – серпантином. Ну що ж, ми “зматрасничали”. Тримаючи однією рукою наплічник, а другою хапаючись то за сусіда, то за повітря, почали свою “важку” путь. Спочатку переїжджали струмочки-річечки після двох днів серйозних дощів. А за деякий час почався підйом і дорога, яка далеко позаду лишає і раллі «Париж-Дакар» і «Кемел троффі»! Включивши понижену передачу, ЗІЛ досить серйозно розколихуючись, долав метр за метром, через каменюки, брилюки і провали в дорозі. Деякі моменти навіть вдалось дивом зазняти на відеокамеру. Доводилось і “третім” оком зауважувати мокрі гілки, і втримувати наплічник разом з рівновагою при форсуванні чергової перепони. В деяких місцях підйом був майже 70 градусів.

родовище мармуру

При підйомі на досить великій відстані було видно родовище мармуру, дякуючи якому і має назву ця область Карпат. Ми вже майже виїхали на хребет і побачили фантастичної краси масив Марморошського Попа Івана, коли наш “всюдихід” застряг в болоті. Було вже зневірились у диві радянського вантажного автомобілебудування, але ЗІЛ після декількох спроб вирвався з полону і доставив нас на полонину Лисичу! На це йому знадобилось 2 з половиною години.
Розпитавши шофера ми взнали, що кожної суботи він їздить по молоко, сир і т.д. на Лисичу, і навіть дав нам контактний телефон. Так що при бажанні можна їхати на Лисичу на пустому авто.
Місцеві, які приїхали по свою манжину (худобу), всі дружно розбрелись по купках, на сніданок! Спитавши про оптимальні стежки, як на Попа так і на Петріс, ми по при джерело пішли догори на галявинку, де теж почали готувати сніданок.

Частина 3
Вже закінчуючи сніданок ми почули прощальний сигнал ЗІЛа, а також побачили караван з корів, які йшли на зимівлю.

Зуби Попа

Сховавши своє майно в лісі, взявши маленький наплічник з водою, із приготовленою для начальника прикордонної застави пляшчинкою, котра так і “не захотіла” перейти в чужі руки, відеокамеру та фотоапарати, ми рушили догори. Невдовзі вийшли на перший хребетик, де відкрились зовсім інші гори ніж ми до цього бачили в інших регіонах наших Карпат! Гострі, дикі шпилі, зовсім інша флора. Перейшовши через сідловину, ми вийшли на наступний хребетик, де і побачили величного, трьохгорбого Попа Мармороського! Краса фантастична… Оглянувши місцевість побачили два шляхи добирання на вершини Попа. По-одному треба було під надзвичайно гострим кутом дертися вгору, по мало-примітній стежинці, а по-другому – падати стрімко вниз і, перейшовши котел, так само підніматись вгору. Згадавши слова із відомої пісні «Краще раз злетіти соколом у небо…» ми подерлися догори! В деяких місцях доводилось навіть зубами і руками хапати міцно траву, щоб продовжити шлях догори !

на хребті

Не дивлячись назад і до низу, я виліз на основний хребет Попа. Тільки Олексій «Карімат» побоявся за стан свого взуття і вирішив пройтися іншим шляхом! Так ми його і не бачили на вершинах Попа Івана! Пізніше, коли вже доходили до основної (третьої) вершини Попа, ми зауважили з вершини його мініатюрну постать, якраз посередині сідловини! Як він потім пояснив, він був майже доліз під самий верх, але гострота і кут був такий, що він так і не зміг “злетіти соколом у небо” і повернув назад.

Видряпавшись першим я приліг перепочити, підсвідомо думаючи що тудою, де я вибрався на хребет – це єдина можлива напівстежка в цій окрузі. Однак незадовго почув недалеко збоку якесь шарудіння, чиюсь присутність. Відразу згадав страшні розповіді про пильних прикордонників, пізніше згадалось і про “вуйка” (медведика), але не встиг страх сповзти нижче колін, як я побачив знайоме лице друга Любомира! “Підступності” Любка, як і моїй радості, не було меж.

кряж

Два Петроса

Зібрались усі і дружно пішли одним з найвищих дахів Українських Карпат до його щиту. Справа розкинувся хребтик з г.Жербан, а між ним і нами величавий котел. Трішки пройшовши, тепер з лівої сторони, я побачив картину, яку не забуду ніколи в житті – навпроти один одного знаходились два Петроса – Мармороський і Чорногорський! Просто фантастично! За деякий час на цю красу насунулась велика хмара і заступила Чорногорський Петрос. А ліворуч відкривався величавий вид на одну з вершин Мармороського Попа і хребетик, по якому ми вилізли наверх.

І тільки–но ми ступили на найвищу вершину Попа Івана Мармороського (1937m), як почули з румунської сторони сирену, яка доносилась з невеличкої білої будівлі, десь приблизно за 10 – 12 км від нас, і яка, напевно, і є форпостом румунських прикордонників. Оглядівшись і нікого не помітивши навкруги аж до горизонту, ми всі разом заспівали «Ще не вмерла Україна» і підняли келихи за підкорення ще однієї вершини!

Піп Іван і Фаркау

вид на Ненеску і Фаркау

Хмари десь повтікали і ми чудово могли споглядати дальше продовження державного кордону з наступною вершиною – двогорбою Ненескою (Міка-Маре) 1820m, а праворуч від неї потужно тримається вже повністю на румунській стороні гора Фаркау (1958 m). Ліворуч чудово було видно Попа, але Чорногорського, і всю Чорногору!

гірське озеро

Стежка по хребту є доволі вузька і нагадала підхід до г.Добошанка. Так що два-три кроки вліво і ми могли б “наздогнати” нашого друга «Карімата». При цьому побачили б зблизька озерце і сніг, який тут тримається цілий рік!

Але й з висоти цей казковий краєвид вразив нас назавжди! Як на мене, заради цих миттєвостей вартує жити! Трішечки змінивши напослідок останні слова однієї з партизанських пісень і на мелодію «Там під Львівським замком», ми на все горло затягнули в сторону Румунії й неодноразово повторили:

“…тече річка Тиса, в ній румунська кров,
ми румунів били, будем бити знов!”

Хоч і без всілякого задоволення, але прощались з неймовірною красою, якою змогли насолоджуватись при ідеальній погоді. Вертаючись правішим боком ми побачили внизу вже задбану хатину з колодкою на дверях.Вона знаходиться десь метрів 300 вище повороту від дороги, коли там вже завертає до колиб, на Лисичій. Вийшовши до місця, де ми сховали наплічники, і успішно їх забравши, спустились на галявинку де зранку снідали й почали розкладати табір, одночасно готуючи обід. По дорозі назбирали білих грибів, котрих тут було вдосталь, і кинули їх готуватись до казана. Коли майже все було готове, я, Сашко «Розвідник», дістав НЗ і почав, по тільки мені відомому рецепту, розчиняти спирт.

Рік тому в цій місцині, як сказали нам місцеві, вже лежав сніг. А наразі ми насолоджувались пречудовою погодою в оточенні скелястих Карпат, смачним обідом і споглядали на розставлений новокуплений Тарасом намет PІNGUІN ASTRA. Вирішили ще сьогодні підкорити дві вершини: Берлибашку і Петріс Мармороський. Помивши посуд, ми вирушили в протилежний від Попа бік, в сторону г.Берлибашки.

ми з ”трофеями” на фоні г.Берлибашки

Місцеві називають цю гору Латундра. Тарас залишився біля свого ще “не обкатаного” і “не обмиваного” до сих пір намету. Хоч ми і ситно поїли, але на гору дійшли досить швидко і, поглянувши на Попа, побачили зовсім іншу картину. На Попа і околиці насувались величезні чорні хмари, враз почало темніти. Але, дякувати Богу, все обійшлось, негода посунула в сторону Ненески і Попа Чорногорського і ми почали вишукувати стежину на Петріс. Дійшовши на сідло між Берлибашкою і Петрісом, побачили, що для того щоб піднятись на наступну вершину нам треба було би впасти круто вниз і аж звідти починати підйом. Але, зваживши вже на пізну годину і час, який би ми затратили на підйом і повернення, вирішили вертатись у табір. Коли дійшли на місце, вже майже стемніло і за комір почав залазити серйозний холод. А Тарас, забувши про вечерю і ватру, “обкатував і топив масу” в своєму наметі.

захід сонця з г.Берлибашки

Після від’їзду пастухів і оглядин “покоїв” бараків та їхнього стану, вирішили все ж таки спати в наметах! Але, бачачи моментальне зниження температури, ми всі перенесли свої речі в бараки. Крім Тараса, який навіть на вечерю не виліз! Напевно проходив адаптацію перепаду висот. Коли розміщувались в бараках, то несподівано виявилось, що один “покій” вже зайнятий хлопакою з Рахова. За спільною вечерею ми від нього багато що почули цікавого, а сам він цікавився місцевою флорою (юний натураліст). Не знаючи партизанських і карпатських, як не дивно, пісень, хлопака пішов відпочивати і через деякий час до нього приєднались і ми всі.

Частина 4
Вставши зранку ми не повірили своїм очам – все навкруги було вкрито інеєм. Набравши по дорозі води з джерела, пішли готувати сніданок і будити Тараса. Весь його намет був вкритий льодяною кіркою, але наш колега, дякуючи доброму намету, ще дихав і невдовзі вже обговорював з нами наступний маршрут. У будь-якому випадку ми хотіли встигнути на лицарський турнір в Урич, де мали зустрітись із рештою нашого товариства, яка вирішила провести вихідний саме там.

переправа

Пропозицій було дві: перша – підкорити все ж таки Петріс, а на це пішло б зо 2,5 години, і пізніше прямо в Урич, а друга – спускатись відразу в Ділове і по дорозі знайти в Солотвино відкриті соляні залежі, а звідти вже в Урич. Вибрали другий варіант і, зібравшись, вирушили в пошуках стежини, котра би мала вивести на райшток. Білі гриби попри стежину не давали повністю сконцентруватись на спуску. За хвилин 35, перейшовши три невеличких потічки, вийшли на серпантин, яким спустились і вийшли на дорогу, якою вчора піднімались вантажівкою. Спуск був дуже довгим. На місці, де колись був міст, тепер текла з гір вода і утворювала водоспадик з метр висотою. Ця ж вода рік тому цей міст і знесла. Батарея у відеокамері ще тримала і ми із задоволенням познимкувались, як на відео, так і на фотоапарати. Вертатись назад шляхом, який важко назвати дорогою, нам допомагав один з притоків Тиси, який шумів справа від нас і який довелось декілька разів форсувати.

каскад водоспадів

друг ”Розвідник” біля водоспаду Марморошського

В одному місці ми побачили каскад невеличких порогів – дуже гарне видовище, і врешті стали до знимки біля Марморошського водоспаду. Ще трохи зусиль і ми вже дістались села і нашої машини.Скинувши запотіле гірське взуття і речі, ми пішли в пошуках кав’ярні. Відразу біля лісництва знаходився місцевий ресторан, в якому порція борщу коштує 1гр.75 коп.! І ми без вагань присіли за стіл. Підкріпившись виїхали в бік Солотвина, по дорозі посигналивши прикордонній заставі. Дякувати Богу, ми з ними на вершинах так і не зустрілись!

Частина 5

Солотвино

Вирушили додому іншою дорогою – через Солотвино, Міжгір’я і планували встигнути на лицарський турнір в Уричі (скелі Тустаня). В Солотвино хотіли побачити відкриті залежі солі, які перед тим бачили на світлині в одній “розумній” книжці! Дорога була в дуже доброму стані і їхали ми вздовж річки Тиси, яка тут служить кордоном між Україною і Румунією. Але найбільше здивувало с.Біла Церква, де кожна хата є справжнім палацом і не є подібною на іншу!!! Десь праворуч знаходилась Косівська і Кобилецька поляни.

А ми на морі !

В Солотвино нам запропонували побачити і відвідати місцеву копальню солі, де навіть лікують хворих на астму і т.д. Окрім того, в Солотвино знаходяться соляні озера і навколо них побудовано безліч туристичних баз. На територію однієї з них ми заїхали і, спитавшись у старшого дозволу, всі дружно полізли в озеро! Відразу з’явилось відчуття, що в тіло повпивались п’явки, а виявляється це сіль повпивалась у всі маленькі подряпини, які з’явились підчас мандрівки. Наступною несподіванкою стало відчуття “окропу” між ногами. А це вже дія безлічі гарячих гейзерів, які б’ють з дна озера. Лягаєш на воду, а вона тебе сама тримає. Враження фантастичне – ще вчора ми були на стрімких вершинах, де ніколи не сходить сніг, а сьогодні, у вересні місяці, купаємось в гарячому озері. Коли заходили в озеро, не звернули особливо уваги на підказку про місцезнаходження душу. А коли вийшли на берег, то за 2 хвилини всі “посивіли”. Можна сказати – побували в “машині часу” . Після душу ще десь з годину відвели собі на релаксацію. Взяли контактні телефони і взнали розцінки – в травні і вересні з людини 25 грн. за добу без їди, а літом – 50. Хоча, як нам сказали, в травні тут досить тепло і чудово можна “поматрасничати”.

”гостинці” додому

По дорозі зупинились біля авто, на якому стояли пластикові 1.5л пляшки з вином, і всі дружно купили для ознайомлення з місцевою “кухнею” цей напій, по 6.50 грн. за пляшку. Як запевнив нас продавець, він же й винороб, це з дорогого сорту винограду “Ізабелла” із Косівської поляни. Не знаю, чи з дорого сорту, але за деякий час після дегустації побратими наповнили салон машини надзвичайно бадьорим і, основне, голосним співом про недругів, як української держави, так і наших Карпат! Славна мандрівка!
Слава Україні!

• В Коломиї, окрім Музею писанки, є ще рок-кафе “Катрін”. Зовні це звичайний металевий кіоск, зате всередині! Одним словом, не для випадкових
• В місті є досить велика кількість місць для паркування велосипедів. Правда, жодного припнутого так і не побачив…
• Зацінив користь від відсутності на святкуванні власного фотоапарата – набагато менше клопоту
• Існує дуже обмежений вибір поїздів, якими можна добратися з Коломиї до Львова. Ми так і не змогли виїхати з міста після 3:00 ночі в понеділок так, щоб ще потрапити на роботу. Довелося калатати більше п’яти годин в поїзді Чернівці-Перемишль, обкладеними сумками з горілкою, цигарками та всім іншим, що користується нездоровим попитом в сусідів з ЄС.

Загалом Коломия сподобалась. Саме весілля було просто чудовим

Як завжди, не обійшлося без канапок, пива, чаю в термосі, обурень щодо рівня засміченості замку, геніальних фраз місцевих дзєвачєк в спину (”і шо вони там фоткають? одні розвалини”), думок з приводу на тему “як вийти з сучасного стану речей і вивести споруди типу залишків замку в Старому Селі на позитивно вищий рівень” і т.д., і т.п.

Рівень фізпідготовки впав за зиму, зате Наталка крутила педалі просто фантастично – часом я плентався далеко позаду.

Що ж, перший який-не-який виїзд за межі Львова цього року. Тепер залишилося вибрати нову ціль – і до неї!

На жаль, зблизька замок виглядає дуже пошарпаним і недоглянутим. Сучасний вплив людини на 100 % спрямований лише на нищення споруди. Цього разу всередину
ми не потрапили (занадто багато часу провели на природі за межами мурів  , тож коли вирішили все-таки заглянути всередину, виявилося, що замкова брама замкнена (НОТАТКИ НА МАЙБУТНЄ: ШВИДШЕ ЗА ВСЕ, ПІСЛЯ 18 год ВХІД ВСЕРЕДИНУ ЗАБОРОНЕНИЙ)

Але, тим не менше, двоє вже згаданих осіб залишилися задоволеними:

Більше про сам замок, як і про (напевно) всі решта на території нашої держави – знайдете тут.